Моє село- окраса України

  Пріоритетними напрямами розвитку шкільного історичного краєзнавства є національне відродження в історії, культурі, духовності. Ми повинні знати не тільки історію його народу, але й історичне минуле населення, яке живе поруч. Так на виконання обласного проекту з розвитку шкільного історичного краєзнавства, який розрахований на 2006-2015рр. в нашій школі було дано старт шкільного проекту «Моє село – окраса України, це часточка моєї Батьківщини».

  Найдорожче для людини – Батьківщина. Вона єдина і кожний плекає її, шанує той куточок, де народився і живе, закоханий в свої ліси та ставки.

   Кожна людина завжди з великою любов’ю і душевним трепетом згадує місця, де народився, де минуло її дитинство. То родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини. І якщо скласти маленькі батьківщини кожного з нас – вийде велика держава Україна.

  Часточка нашої Батьківщини є рідне село, де живуть найрідніші для нас люди – батьки. Тут наші будинки, школа, наші друзі. Це найрідніше місце на землі.

/Слова та музика Коломійця «Світанкове село»/

     Моє село, для мене ти єдине,

     Для мене найдорожче у житті:

     Тут мамина солодка пісня лине,

     Дитинства добрі спогади святі.

 

     Село моє ніколи не забуду,

     Не забувають свій найкращий час

     В селі є дорогі для мене люди,

     Є школа і веселий рідний клас.

 

   Ще ліс є, за селом він зеленіє

   Це в ньому безліч щебету, пісень.

   Дивлюсь на нього – спогадами віє,

   Щоб з радістю новий зустріти день.

   

   Тут я навчився любити

    Своїх людей, свої поля,

    Тут я живу і буду жити,

     Бо це моя свята земля.

    Наша маленька Батьківщина – це пам'ять про все те, що дороге нам в минулому. Це справи й люди сьогодення.

   Мікрорайон нашої школи включає чотири села Коломійці, Тихе, Олексіївка, Вовче. Кожне з них милує око мандрівника по своєму, кожне має свою історію.

    Українське село…Тобою захоплювалися мандрівники, коли вперше випадало потрапити на Україну.

     Згадаймо Т.Г.Шевченка, який писав:

Село на нашій Україні,

Неначе писанка село.

      

Саме таким і було, мабуть, село Вовче…

 

     Українське село…

     Тобою захоплювалися мандрівники, коли вперше випадало потрапити на Україну. Справжнім земним раєм здавалося воно їм. Михайло Погодін писав: «Я люблю українські села. Яка це принада – білі хати в тіні зелених, пишних дерев, розсипаних по схилах гір. видно з першого погляду, що мешканець їх приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху і не кидає його без потреби». Або згадаймо Т.Г.Шевченка, який писав:

       Село на нашій Україні,

         Неначе писанка село…

     Саме таким і було, мабуть, село Вовче…

     Було це до революції, читаємо зі спогадів Д.І.Яворницького. На березі Вовчої притулилося невеличке село. Приземкуваті хатинки з маленькими віконцями, з очеретяними стріхами та глиняними призьбами. Подвір’я обсаджені сплетеними з лози тинами або саморобними загатами. А над Вовчою, на узвишші, стояв добротний будинок під зеленою бляхою з величезними вікнами, завішаними гардинами. В будинку дерев’яна підлога. Тут жив пан Микола Синьо губ. Так і село називалося – Синьогубове, але раніше його вважали хутором. Сам хутір був невеликий. У цьому хуторі одна вулиця, хати стояли в два ряди, був тільки один перевулок. На окраїні хутора було ще дві хати.

       У самого пана Синьо губа було троє синів і донька. Один син – Григорій жив з ним, його іменем була названа балка Гришина, це та балка, що за нинішнім свинокомплексом ТОВ «Обрій», у верхній частині цієї балки був хутір Чорнозем. Другий син Костянтин володів землями, де нині село Вовче (раніше Синьогубове). Третій син Олексій мав землі, де нині знаходиться село Олексіївка. Їхня сестра володіла землями на території нинішнього села Вербове, її звали Тетяною.

       Пан Синьогуб був із запорізьких старшин. Підтвердженням цьому була грамота, яку бачив сам Д.І.Яворницький із рук дружини Синьогуба. Грамота була підписана гетьманом-графом Кирилом Розумовським. Скріплена печаткою Запорізького війська. Пізніше, як зазначає історик, Синьогуб отримав дворянський титул.

       У маєтку нащадків Синьогубів кілька років жив український поет Іван Ман жура, який збирав у цій місцевості фольклор.

         Старожитець села Вовче Нетреба Федір Карпович розповідає, що після 60-х років клубу в селі не було, тому молодь взимку збиралася провести вільний час разом у дитячому садочку, а влітку, коли коней виганяли з конюшні, молодь приходила сюди, щоб переглянути кінофільми, які привозили і крутили саме в цьому приміщенні. Часто молодь збиралася біля кам’яних котків, що стояли біля дворів, котки правили молоді за лавочки.

         Безцінним даром природи – прісною водою в зелених глибинах – починається і закінчується життя людини. Оскільки колодязі найчастіше ставили на перехресті стежок, доріг, той ставали вони осередком, де збиралась молодь на різні свята. Тут співали пісень, жартували, гадали на власну долю, освідчувались у коханні.

       Федір Карпович повідав нам, що в його селі було два колодязі: один з питною водою для всіх хуторян і один із солоною водою – цей колодязь стояв біля хати Гавриша Володимира Олексійовича.

       Край села на косогорі стояла мурована з червоної цегли школа. Школу називали панською, бо колись це був панський маєток. У ній величезний коридор, дві кімнати і два великих і гарних класи. В одній класній кімнаті навчалися діти першого і третього класів, а в іншій – другого і четвертого. Класоводом першого і третього класів була Карташова Марія Григорівна, яка жила при самій школі. Класоводом другого і четвертого класів була Гапон Ніна Дмитрівна. У Марії Григорівни власних дітей не було, але вона дуже любила чужих і ставилася до них, як до власних. Вчителька відзначалася добротою, розумінням, турботливістю у ставленні до дітей.

       У 1946-1948 роках були поширені такі хвороби, як кір та вітрянка. Учні часто хворіли на них і тому Марія Григорівна, піклуючись про здоров’я інших дітей, займалася із хворими вдома.

       Ця школа стояла на пагорбі обсаджена акаціями, що росли в два ряди. Трохи нижче від школи виднілося село: хати під соломою, черепицею, розкидані трохи хаотично. Біля кожної росли деревця і квітники. В кожній – своє життя, свої клопоти й свої діти. Щоранку вони топтали стежини від отчого порогу до школи, яка для них теж була рідною домівкою.

         Із розповіді жительки села Вовче Ричу Ольги дізналися, що колись це було велике й дуже хороше село. Воно мало 120 дворів, клуб, магазин, три телятники, один корівник і одну конюшню.

         На початку 70-х років почали прокладати дорогу з твердим покриттям, довели лише до села Вовче, а в самому селі дорогу не проклали. Саме тоді люди й почали покидати село. Першою закрили школу, корів перевели на олексіївську ферму, а із ферми зробили овечники.

         На початку 90-х років зруйнували приміщення клубу й вівцеферми. Потім, у середині 90-х років, вивезли птицю з курятника. В кінці 90-х закрили магазин. Чисельність населення різко зменшилась, причинами того були: найголовніше – виїзд із села молодих сімей, смертність людей похилого віку.

         На даний час у селі Вовче проживає 4 людей, усі вони похилого віку.

 

Пливе як і колись над Вовчею туман,

І стежка таж удалеч пролягла,

Та тільки пусткою дихає цей край

Й села самого вже нема.

 

Колись тут красувалися сади,

І сміх дітей дзвенів у вишні.

Були тут люди привітні і веселі

Та проживали на батьківській землі.

 

Тепер село зовсім вже зруйнувалось

І страшно й соромно по ньому йти,

І хати-розвалюхи похилились,

І стежки понад берегом бур’яном поросли.

 

Та придивись лишень:

Воно протягує до тебе руки

І просить порятунку у всіх нас.

Ой люди, люди, нам потрібно схаменутись

Щоб вберегти від руйнувань ще десятки таких сіл!

                                                                                                           Стельмаш Л.І.

 

   Перша хата при в’їзді у село. Декілька років в ній проживала сім’я Діденків, але після сильної зливи, будинок замулило і вони переїхали в село Олексіївку. Це було в 2001році.

   У цьому приміщенні колись був магазин.

 

 



Автобусна зупинка. Напис на ній – єдине свідчення того, що це колись було село.

 

     Україну можна уявити у вигляді великого дерева, де кожна гілка – це один із народів, що проживає в нашій країні, а кожен із листочків – це один з громадян України. Коріння дерева – це глибока, сива давнина, з якої починається історія нашої Батьківщини. Коріння живлять дерево і листочки всмоктують все необхідне для життя. Так і всі ми, вивчаючи нашу історію, живимось славним минулим, вивчаючи нашу історію, живимось славним минулим предків і накопичуємо силу, наснагу для навчання. А з чого ж для нас починається історія села Олексіївка.

 

А КОЛИСЬ ТУТ ПАНИ ЖИЛИ

 

На березі Вовчої притулилось невеличке село. На узвишші стояв добротний будинок пана Миколи Синьогуба . Так і село називалось – Синьогубова (нині Вовче). Кілометрів за два пригніздилося в степу трохи більше село, немов рідна сестра Синьогубового. Тут річки не було, тільки – величезний ставок. Над ним чудові верби похилилися, стояли в зажурі. А далі над ставком –сад, а в саду – будинок. Від ганку до ставка йде алея і посипана піском стежка. Скрізь квіти. Будинок невисокий, але довгий, великий. Це дім другого пана – брата Миколи Синьогуба – Олексія. Село називається Олексіївка, так нарік його пан.

Сім¢я у пана невелика – дружина Аделіна та син Владик. Дружина була велика злюка. Свого сина не пускала бавитися з селянською дітворою, яка бігала біля ставка, видивляючись, чи не впала яка груша чи яблуко за паркан. Сад був привабливий і такий недосяжний... Пан Олексій з дружиною більшість часу жили в Харкові, мали там свій будинок і тільки влітку приїжджали в Олексіївну.

Ніхто ніколи не бачив, що робиться на подвір¢ї пана Олексія, хіба що ввечері можна було почути музику. То грала на піаніно пані Аделіна. Пан до такої лірики не вдавався. Він вечорами сидів з прикажчиком Третьяковим, підраховував свої прибутки. Був у пана лакей –Лука Староконь. Хитрющий чоловік! Одного разу він вислідив, де пан заховав гроші в будинку і вкрав їх. За ці гроші купив пару коней і розмальовану тачанку. Їде селом, задере голову, ні з ким не вітається. Та не зазнав радості від того багатства. Пан дізнався про крадіжку, а згодом Староконя знайшли на вербовій гілляці біля ставка.

У 1912 році прикажчик Третьяков помер. І зараз на кладовищі Олексіївни стоїть чималий камінь (пам¢ятник), але напис грози та вітри стерли. Залишилося тільки прізвище “Третьяков” і дата смерті – 1912 р.. Ніхто цьому пам¢ятнику не вклоняється, бо в селі від покоління до покоління сумні розмови про нього йшли і всі називали його “шкуродером”.

Про революцію в Петрограді дійшла звістка і в село. Однієї темної ночі пан Олексій з дружиною і сином утекли з села, лишивши на господарстві собак та діда Хому. Кімнатних песиків пані Аделіна прихопила з собою. На ранок жителі зійшлися на маєтку, забрали в діда Хоми ключі і почали пошуки по панських покоях.

Найкращим скарбом для Григорія Хомича Гапона, як він розповідав, була бібліотека. Багатющий фонд! Гриша мішками носив додому книги і читав їх. А що ж уподобав собі в покоях дід Хома? Він знайшов бриля, якого пан чи забув у сум¢ятті, чи не схотів брати.

Та знайшов ще дід Хома штани в клітинку і чорну жилетку. Бувало,   надіне на себе все це, візьме в руки костур і ходить селом. А люди, сміючись говорили:

-         Діду, у пана була патериця з золотим набалдашником, а ви із костуром швендяєте...

А дід їм : “Я знаю, що мені до пана, як куцому до зайця, та хай я краще буду куций, але я багатший тепер за нього. А він дійсно полохливий заєць, бачте, як мотонув з села”.

Йшли роки... почали організовуватись колгоспи. Довго в панському будинку була школа. Після війни громадою збудували нову школу, а з панського   будинку зробили клуб. Одного разу під час кіносеансу, коли було багато глядачів, по стелі пролунав тріск. Лопнув на сволоку залізний хомут, сволок, на лихо, почав осідати. Люди в паніці почали вибігати. Закрили клуб як аварійний.

Йшли роки... Почали організовуватись перші колективні господарства. В 1920 році організовано комітет незаможних селян. Першим головою був Паненко Мина Семенович, а потім Сергієнко Олас. В комнезам були вибрані селяни – бідняки і середняки Залізняк Петро, Зарудній Лука, Чичикало Йосип, Гапон Кіндрат Тимофійович, Ганич Кирило Андрійович. Комітет незаможних селян проводив роботу серед селянства про об΄єднання у ТСОЗи.

В 1926 р. в с. Олексіівці організувалось товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). Туди ввійшли Рижий Микола Іванович, брати Степан, Яків та Іван Опартії. Вони взяли кредит у сільгосптоваристві і купили у Чичикала Карпа молотарку й двигун. Незабаром у ТСОЗі вже числилось 28 осіб.

У 1929 р. організований другий ТСОЗ. Головою в ньому став Зарудній Лука Порфирович. За взятий кредит купили трактор. Першим трактористом був Ганич Борис. Незабаром ці ТСОЗи об’єднались в одну артіль “Червоний прапор”, головою якого було обрано Рижого Миколу Івановича. Членами правління були Ганнич Данило Кузьмич, Залізняк Микола та інші.

На хуторі Вовче була організована артіль “Червоний плугатар”, а на хуторі Вербове – “Червона Україна”. В 1932 р. артілі об΄єдналися в колгосп імені Дзержинського. Покровський райком партії порекомендував обрати головою колгоспу комуніста Хвостика Гаврила Івановича. В 1933 р. жителі хутора Вербове відійшли в радгосп, а у 1936 р. відокремився хутір Вовча і утворив колгосп “Більшовик України”. У 1950 р. при укрупненні колгоспів колгосп “Більшовик України” і колгосп ім. Дзержинського знову об΄єдналися.

 

Чому колгосп названо іменем Ф. Е.ДЗЕРЖИНСЬКОГО?

В той час, як проводилось об΄єднання артілей (1932 р.), в Олексіївку прислали уповноваженим комуніста -   25-тисячника Яковлєва, робітника заводу ім. Дзержинського. Він дав пропозицію назвати колгосп так, як названий у них завод. Збори колгоспників одноголосно ухвалили, підтримуючи пропозицію товариша Яковлєва, назвати колгосп іменем Фелікса Едмундовича Дзержинського. Було це 8 травня 1933 р.

Хто добровільно йшов у колгосп, а кого силою заставили, бо інакше б розкуркулили, як зробили це із Староконем Савою, Залізняком Матвієм, Староконем Іваном Павловичем, Ганичем Олексієм, Морозом (із Вербового). До виявлення “ворогів “народу залучали комсомольців.

 

ПЕРША КОМСОМОЛЬСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ В ОЛЕКСІЇВЦІ

 

В 1930 р. в с. Олексіївці утворилась комсомольська організація. Секретарем був учитель Шкуркін, а в 1935 р. – Больбат Кирило Іванович.

В той час комсомольці приймали активну участь у роботі клубу. Був організований хороший драмгурток, учасником якого були комсомольці Нагірний Олексій Пилипович (працював плотником), Ганич Одарка Кирилівна (рядова колгоспниця), Гапон Іван Тимофійович, Сергієнко Тихон Євдокимович та інші.

У 1937 р. очолював комсомольську організацію Вовк Олександр Родіонович.

Поступово налагоджувалось колгоспне життя. Та мирну працю селян перервала війна. Вона тим чи іншим чином торкнулася долі кожної родини. Чоловіча частина населення була мобілізована в армію. Багато їх не повернулось до рідної домівки. Імена загиблих числяться на стелах меморіального комплексу с. Коломійці. Серед них – Гапон Іван   Тимофійович, Гапон Андрій Сергійович, Зарудній Яків Михайлович, Сергієнко Петро Власович, Тимонін Сергій Степанович, Залізняк Йосип Архипович та десятки інших...

Пройшли війну Залізняк Василь Якович, Рижий Серафим Ілліч (воював на Курській дузі), Романець Василь Кіндратович ( ІІІ Український фронт), Нагірний Іван Пилипович (воював у Японії), Дорохов Іван Євдокимович та інші.

Багато хто має військові нагороди. Збереглися військовий квиток і орденська книжка Жумаря Миколи Гнатовича. Він був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, медалями “За отвагу” і “За победу над Германией”.

Під час визволення села у вересні 1943 р. загинуло 18 червоноармійців. Вони поховані у братській могилі с. Олексіївки.. На жаль, відомі імена тільки двох. Це Косьмін Є.А. і Лелюк А.К. Інші 16 – невідомі.

 

Дорохов Іван Євдокимович Рижий Серафим Ілліч                               Ганич Микола Олексійович

 

Залікувавши тяжкі рани, знов приступили до будівництва нового життя. В газеті “Сталінським шляхом” від 12 липня 1951 р. повідомлялось про підготовку до виборів. Згадуються імена секретаря парторганізації Чичкань Меланії Іванівни, голови правління колгоспу Залізняка Карпа Архиповича. Серед агітаторів – Барвінко Микола – обліковець тракторної бригади, комсомолка Демченко Софія – охоронник хліба, Рябуха Федір Євдокимович – агроном колгоспу та інші. Польовий агітаційний пункт, який міститься в приміщенні другої бригади колгоспу ім. Дзержинського Олексіївської сільської Ради, був центром агітаційно-масової роботи.

В 1959 р. колгоспи   ім. Горького, ім. Молотова та ім. Дзержинського об΄єдналися в одне господарство під назвою імені Дзержинського.

Цього ж року Указом Президії Верховної Ради УРСР “Про укрупнення сільських рад депутатів трудящих” по Дніпропетровській області Олексіївську і Коломійцівську сільські Ради Покровського району було об΄єднано в одну Коломійцівську Раду з центром у с. Коломійці. Головою Коломійцівської сільської Ради на 1957 рік була Меланія Іванівна Чичкань.

В колгоспах шириться змагання за втілення в життя рішень вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС про заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства.

В селі Олексіївці знаходились три ставки, обсаджені вербами. Навколо ставків школярі садили дерева. Влітку тут особливо було гарно: купалися діти, рибалки ловили рибу, якої було сила-силенна. За селом – великий колгоспний сад.

В середині 50-х р.р. з΄явилась електрика, радіо. Дехто з жителів села уже мав мотоцикли, а велосипеди були майже в кожній домівці. З΄явився й перший телевізор у Староконя, і все село ходило дивитись телевізійні передачі. Клуб знаходився в приміщенні панського будинку. Одного разу під час кіносеансу, коли було багато глядачів, по стелі пролунав тріск. Лопнув на сволоку залізний хомут, сволок, на лихо, почав осідати. Люди в паніці почали вибігати. Закрили клуб як аварійний.

Протягом 1967-1969 р.р. був побудований новий клуб, а ще магазин на два відділення (продуктовий і промтоварний) і дитячий садок. Бувало, що в ньому жили діти з Вовчого цілодобово. Було відділення зв’язку, медичний пункт. Завідувала медпунктом в 60-70-х роках Приходьмо Є.М., акушеркою була Гапон К.І. У клубі двічі на тиждень демонструвались кінофільми, працювали гуртки художньої самодіяльності. Завклубом тривалий час була Гапон Ніна Іванівна. Організовувались вечори відпочинку, ставились вистави. Їй допомагала завідуюча бібліотекою Гапон Євдокія Артемівна, вчителі, учні школи.

Євдокія Артемівна вела величезну громадську роботу: була агітатором, секретарем товариства “Знання”, власним кореспондентом районної газети. В кінці 1949 р. при Олексіївському сільському клубі створена приклубна бібліотека. Тоді в ній було 500 книг: художня, науково-популярна, спеціальна література. Були тут і книги, передані Григорієм Хомовичем Гапоном із панського будинку. На 1956 рік в бібліотеці числилось понад 3000 книг, 473 читачі відвідували її. У 1959 р. – більше 5000 книг. В 1966 р. книги в бібліотеці читали більш як 600 жителів. У 1956 р. голова правління колгоспу Митрофанов подарував бібліотеці 50 книг. Серед них – “Рассвет над морем” Ю. Смолича, “Всадник без головы” М.Ріда, “Кованый сундук” В.Воїнова. Активними читачами бібліотеки були учні школи В.Гапон, В.Голуб, І.Залізняк, І.Сак, Г.Сергієнко, К.Рижа, Н.Єфименко. По 20-25 прочитаних книг значилось у бібліотечних формулярах механізаторів Петра та Андрія Чичикалів, Григорія Ганича, В.Нагірного, В.Жумаря. Серед доярок особливо багато книжок читали Марія та Лідія Залізняки, Р. Нагірна, В. Тимоніна, О. Гапон.

В газеті “Шляхом комунізму” від 17 жовтня 1964 р. розповідається про форми роботи сільського клубу с. Олексіївки у справі виховання молоді. Це і тематичні ранки, і бесіди, і зустрічі з передовиками виробництва, і диспути, й усні журнали та вікторини. В обласних газетах “Зоря” і “Днепровская правда” за 1959р. поміщені схвальні слова на адресу клубу с. Олексіївки, який добився зразкового обслуговування колгоспників. Підкреслюється те, що партійна організація і сільрада цікавляться змістом роботи, допомагають у всьому.

Відмічалась робота сільського клубу і в зв’язку з організацією роботи художньої самодіяльності. На поч. 50-х славилась своєю співацькою майстерністю виконавиця Надія Василенко. Був організований жіночий вокальний ансамбль, активними учасницями якого були Рижа Мотрона Варфоломіївна, Рижа Тетяна Петрівна, Локтіонова Ніна Михайлівна, Васейко Раїса, Шкандевич Наталка, Полягай Віра Яківна, Голуб Марія, Ганнич Тетяна. А керувала ним Гапон Ніна Іванівна. Їм аплодували на багатьох сценах і обласних, і районних фестивалів. Часто виїздили з концертами в сусідні села. Ставили п’єси, вистави.

Олексіївці захоплювались спортом. В 70-х роках там була хороша волейбольна команда. Спортивний майданчик для волейболу ласкаво називали “цілинкою”. Слухаєш розповіді, читаєш газети і диву даєшся: наскільки змістовно могла відпочивати молодь у ті часи. Та й не тільки молодь.  

                                                 ОЛЕКСІЇВСЬКА ШКОЛА

 

   Спочатку школа знаходилась у панському будинку. Потім збудували спеціальне приміщення. І досі збереглась будівля восьмирічної школи, споруджена на початку 60-х років. А взагалі тоді в школі було 2 приміщення (старий корпус знаходився по ліву сторону від нового). Біля школи – майстерня. Директором школи тривалий час був Кіктенко Петро Федорович. Про нього згадують, що був він надзвичайно принциповим і вимогливим. Але це привчало до дисципліни і порядку не тільки учнів, а й вчителів. Викладав він історію. В 50-х роках вчителями були: Пивовар М.М., Гапон О.Д., Карташова М.Г., Ганнич А.А., Паненко О.М., Хотюн Н.Д. Піонервожатою працювала Залізняк Надія Гнатівна.

В газетних публікаціях тих часів згадується про велику роботу вчителів як агітаторів, членів сільського лекторію (наприклад, із 19 членів цього лекторію 12 були вчителі). У 1953 р. вони, зокрема, розгорнули роботу по широкій популяризації рішень вересневого і жовтневого (1953р.) Пленумів ЦК КПРС і ЦК КПУ і втіленню в життя вимог партії.

Школярі проводили тимурівську роботу. Зокрема, допомагали людям похилого віку. Так пенсіонери Сидір Ганнич, Афанасій Чергік, Євдокія Полягай, Христина Рижа були вдячні учням школи за те, що допомогли своєчасно посадити город, а пізніше ще й прополоти його. Старшокласники приймали активну участь у роботі місцевого клубу. Вони неодноразово виступали на читацьких конференціях, самі готували усні журнали, влаштовували концерти..

В 1959 р. школу реорганізовано у восьмирічну. Директором залишився Кіктенко П.Ф. Учителем української мови була Цокало Галина Іванівна, математику і фізику викладав Цокало Іван Афонович, російську мову (з 1964 р.) Рижа Світлана Андріївна, біологію – Чередник Катерина Пилипівна. Вчителями молодших класів були Жумар Валентина Прокопівна і Ганнич Антоніна Антонівна. Починали свій трудовий шлях в Олексіївці Жумар К.Г., Стельмаш Л.І., Мормуль Н.Ф..

У 1969 р., коли закрили початкову школу у Вовчому, діти стали ходити в школу с. Олексіївки. Наповнюваність класів становила від 15 до 21 чоловіка. У 1972 р. навчалося більше 120 учнів. Педагогічний колектив налічував 21 чоловік. Тільки п’ятеро вчителів були похилого віку, решта – молодь. Таке враження, що Олексіївська школа була “кузнею” молодих кадрів. Школа славилась хоровим колективом, керівником якого був Павлюк Валентин Якович. Учні їздили на всілякі змагання, конкурси, фестивалі, завойовували призові місця. Дівчата мали таку традицію: кожного року виступали у стрічках певного кольору.

Школа в Олексіївці проіснувала до 1978 року. Тепер діти мали здобувати освіту у Коломійцівській восьмирічній школі.

Кажуть: хочеш, щоб загинуло село – закрий школу. Ось приблизно так цей вислів і справдився на долі села Олексіївки. У 60-ті – п.п. 80-х років тривало переселення хуторян, жителів малих населених пунктів на центральні садиби колгоспів чи радгоспів. У результаті цього ліквідовувались так звані малоперспективні населені пункти, на місці квітучих сіл з їх ошатними присадибними ділянками виникли пустки та руїни. І першим кроком до цього було саме закриття у сільській місцевості малокомплектних початкових і середніх шкіл.

І СЕРЦЕ ОГОРТАЄ ЖАЛЬ...

   Учні нашої школи не можуть повірити в те, що село Олексіївка порівняно недавно було таким же заселеним куточком нашого краю, що там буяло життя, що жили в ньому прекрасні працьовиті люди, а ошатні будиночки купалися в зелені кучерявих садків. Тепер воно поступово вимирає. Багатьох жителів забирають діти, бо жити в Олексіївці з недавнього часу стало не тільки важко через відсутність газопроводу, школи, культурних центрів, водогону, а й небезпечно. Вулиці заростають бур΄янами, розвалюються покинуті будинки , нерідко тут знаходять пристанище не зовсім чисті на руку люди, що пиячать, ведуть аморальний спосіб життя. Господарські будівлі із реорганізацією колгоспу в ТОВ “Обрій” і розпаюванням землі роздаються під майнові паї, розбираються. Немає жодного об’єкту, де можна було б працювати. На роботу їздять в сусідні села. Діти в школу підвозяться завдяки наполегливим зусиллям директора Коломійцівської СЗШ, не мають змоги відвідувати вечори, спортивні секції, дискотеку. Прикро, що так складається доля ще одного давнього, багатого своєю історією і традиціями українського села.

 

І. Чого тільки не зазнало кожне село в історії свого існування?! Які катаклізми прийшлося витримати і вистояти наперекір усім випробуванням?! І сьогодні село міцно тримає в своїх обіймах тих, хто не уявляє ранкову зорю без співу півнів і тьохкання солов’їв, духмяного цвіту соняшників і золотого моря пшениць…

   Потихеньку, стиха, притишений, тишина – приємні відчуття навіюють ці слова на людину. Село Тихе…

 

Люблю село…

Спитаєте, за що? Й сама не знаю.

Люблю його дуже, та й усе.

Можливо, що над ним веселка грає,

Що квітнуть яблуні і лан дзвінкий росте.

Люблю, напевне, за солодку воду,

За спів пташок, за голубу блакить,

За простоту і доброту народу,

Що без труда і дня не може жить.

За радість спілкування із землею,

За день погожий й весняну грозу,

За вранішнє сонце над ріллею,

За кришталеву на траві росу.

Люблю його й це серцем відчуваю,

Не сумніваюсь в цьому і на мить.

І в відповідь я вас вже запитаю:

Невже ж його ще можна не любить.

 

«Село!» - і серце одпочине.

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати…» -

 

так писав Тарас Шевченко про   українське село, будучи далеко від України серед пісків Орської кріпості, 160 років тому. Але й сьогодні ці слова гріють душу й серце кожного, хто своїм корінням уріс у батьківську землю, зріднився з рідним краєм.

       Чого тільки не зазнало кожне село в історії свого існування?! Які катаклізми прийшлося витримати і вистояти наперекір усім випробуванням?! І сьогодні село міцно тримає в своїх обіймах тих, хто не уявляє ранкову зорю без співу півнів і тьохкання солов’їв , духмяного цвіту соняшників і золотого моря пшениць…

         Потихеньку, стиха, притишений, тишина – приємні відчуття навіюють ці слова на людину. Тихе. Саме з такою назвою село ніби сховалося від людського ока, збігаючи городами до тихоплинної річки Вовчої. Його не сплутаєш ні з яким іншим, бо Тихе – незвичайне, своєрідне, котрих не так уже й багато залишилося на землі українській, бо вони стали неперспективні і просто «вимерли». А Тихе тримається. Це спільний дім, у якому добре і старому, і малому.

         Як людина має свою біографію, так і для села притаманна власна історія. За свідченням тишан-довгожителів, першими поселенцями були два брати Коломойці, Іван та Григорій, приблизно в 1924 році зразу ж після них збудували собі хатинку Хомичі (можливо, дехто з їхнього роду живуть сьогодні в селі Орестополь).

         Хатини здебільшого були приземкуватими, з маленькими віконцями: два з них були причілковими і три виходили в двір, так звана глуха стіна вікон не мала, окрім маленького, яке вставлене там, де в оселі була піч. Хата мала двоє дверей: одні вели в сіни, а з них до кімнати і комори, другі ж – у господарську частину, де тримали худобу, птицю. Укривали дах соломою або очеретом. Село порівняно молоде, тому нові поселенці ставили хати більш добротніші, зручніші для проживання і ведення господарства. Причілки робили дерев’яними, хоча покрівля залишалася солом’яною чи очеретяною. Обійстя не було обгороджене, дехто міг поставити тин, сплетений із лози, або загати з каменю, саморобної цегли. На подвір’я вела стежинка з вулиці та від сусідів. І, звичайно, біліли хатки, ховаючись у розкішних садках і безлічі дерев та кущів. Житло тримали завжди в чистоті, до Великодня намагалася господиня причепурити зовні, в середині мазали долівку глиною та білили стіни.

         Дуже тяжко було будуватися новосельцям, тому брати Коломойці поїхали на заробітки в Донщину, а заробивши грошей, повернулися і в 1926 році забрали з сусіднього села Коломійці своїх дочок і синів, купили землі і стали господарювати, збудувавши оселі для своїх дітей. Час ішов, до нового поселення прибуло ще кілька сімей, було вже зведено 10 хат. Коломойці не могли самі справитися з обробітком землі і господарством, тому до них ішли найматися ті, хто бідував. Із 1929 року людей змушували вступати до колгоспу, не всі з бажанням ішли туди, бо треба було віддати з власного господарства корову чи коня, плуг або інший реманент. У цей же час з’явилася перша техніка, хоча приходилося ще навесні засівати окремі поля яриною вручну. Григорія та Івана Коломойців, вважаючи багатими, розкуркулили і вислали до Сибіру, забрали їхні землі, худобу в колгосп.

         Але життя на місці не стоїть. Молоді люди закохувалися, одружувалися, народжували дітей. У тяжкому 1933 вижили всі мешканці Тихого (їх ще в той час було небагато) завдяки тому, що в село не навідувалися так звані «буксирні бригади», які забирали в селян усі продукти.

         А потім ще одна біда прийшла: в 1941 чоловіків забрали на фронт захищати рідну землю. Віддали своє життя на полі бою Кібкало Арсен Власович та Сподін Митрофан Тимофійович, інвалідом (без ноги) повернувся Андрій Андрійович Ярошенко. Село німці не бомбили, тому все збудоване залишилося.

         Скільки себе пам’ятають , люди працювали в усі часи тяжко, ні про які свята не чули, перепочинок був лише на Великдень, Спаса, Покрову, Різдво чи ще в якісь релігійні празники.

         У післявоєнні роки село розширилося за рахунок кількох сімей із села Чорнозем, мешканці якого покидали його, тому що знаходилося далеко в степу, дітям незручно й далеко було добиратися до школи. Зводили будинки в два ряди, так і з’явилася одна вулиця, яка була свідком як радісних, так і сумних подій односельців. Піскун Векла Павлівна згадує, як її чоловік повернувшись з війни, згодом помер. Сама зводила стіни, допомагали сусіди й рідні зробити дах, укрити соломою. Які були майстри тоді! Бувало, що покрівля текла, стеля обвалювалася, тому згодом перекрили дах черепицею. На фото хата Северинів Бориса Івановича та Тетяни Семенівни. Поряд обійстя Тетяни Степанівни Бараннік (сьогодні вже немає хати, ні цих крислатих дерев).

 

         Жили дружно, у кожній сім’ї – власна історія, шанували звичаї і традиції своїх предків, у скрутний час приходили на допомогу, інколи влаштовували толоку.

       Усім селом   проводжали юнаків на службу, адже рекрут (так називали тих, хто йшов до радянської армії служити) був у кожній сім’ї. У 1952 призвали служити Терещенка Василя Івановича, традиційно одяг новобранця прикрашали стрічками, фотографувалися на згадку з рідними й друзями.

         Великі й малі – всі йшли за село, новобранець прощався з кожним присутнім, а потім грузовим автомобілем його везли до районного військомату. Юнак кидав одну за одною три нові носові хусточки, які біг хтось із менших рідних забирати, щоб доброю була служба і повернувся син додому.

         Жили очікуванням листів. А коли повертався солдат додому, то знову фото на згадку, у військовій формі. У подружжя Сергія Федоровича та Оксани Гаврилівни Коломоєць – своя цікава і незвичайна доля. У 1959 році їх син повернувся зі служби.

           Марія Свиридівна Коломоєць (1914р.н.) згадує, що часто в селі грали весілля, бо дітей у кожній сім’ї було 3-6, а то й 11.

           На всю округу були відомі шишельниці – жінки, котрі пекли шишки для молодих (нареченого й нареченої), щоб частувати ними гостей. Збиралися в хаті Єлисовети Сергіївни Мокієнко.

           У повоєнні роки приходилося платити податки: молоко, яйця, м’ясо, городину. Приходили фінагенти і могли описати майно і забрати все, що було у дворі і в хаті, особливо якщо була заборгованість. На роботу ходили в сусіднє село, тому що господарство не було розвинене, не існувало й адміністративних будівель.

           Довгий час був головою сільської ради, яка знаходилася в с.Коломійці, Максим Варивонович Голуб там же працював головою сільпо. Магазину не було в селі (його збудували в 60-х роках), тому ходили пішки за товаром у село Орестополь, на базар у Просяну. У цей же час було в село проведено електричний струм, люди зраділи цьому, бо при гасовій лампі набридло вже жити, а згодом почули голос із радіо, з’явилися в селі телевізори. Прийшло цивілізоване життя.

         Діти ходили до Коломійцівської семирічної школи , яка згодом була реорганізована у восьмирічну, а пізніше в середню. Річка Вовча вабила своїм берегом і чистою водою підлітків, які особливо полюбляли купатися там, де вона робить крутий поворот за селом. На фото Піскун Віктор (син Векли Павлівни) з другом улітку 1956р.

 

         Село оновлювалося, діти, створивши власні сім’ї, переселялися у свої оселі: будинки зводили цегляні, садиби обгороджували, копали на подвір’ї колодязь, пізніше по обидва боки дороги насадили тополі, які довгий час радували тишан своїм затінком. Сьогодні залишилось лише кілька дерев. Вулиця завжди була впорядкована, прибрана.

         На околиці села (де сьогодні знаходиться прохідна племзаводу по вирощуванню ВРХ) стояла кузня. Добрим ковалем довгий час там працював Микола Гнатович Голуб, потім справу батька продовжив його син Василь.

         Ткацький верстат мав дома Горбань Овсій Дмитрович, вправно виготовляв ліжники, доріжки на підлогу.

         Жодне весілля чи проводи в армію не обходилися без веселого гармоніста Володимира Івановича Лисиці .

         У 1969 році на околиці Тихого почали зводити приміщення тваринницьких ферм, будували їх із каменю, який підвозив Северин Борис Іванович, прийшлося тут працювати і Піскун В.П. та багатьом іншим жінкам. Було зведено три корпуси. А в 70-і роки 20-го ст. збудували сучасні корпуси з повною механізацією трудомістких робіт, згодом доярки опанували доїльні апарати, які полегшили їх працю. Довгий час майстром – наладчиком цих апаратів був Василь Максимович Голуб.

       Стали працювати на МТФ №! І жінки з Тихого: Залізняк Олександра, Похила Марія, Северин Тетяна, Лисиця Ніна, Марченко Віра, Сердюк Ніна, Голуб Поліна, Голуб Галина, Туренко Поліна, Носкова Галина. Довгий час працювали дояром, пізніше оператором машинного доїння Іван Максимович Коломоєць. Неодноразово колектив працівників одержував перемогу по надоях молока в районних змаганнях, нагороджувався грамотами і вимпелами, а трудівники були удостоєні високих державних нагород, їм вручали грошові премії та цінні подарунки, вони подорожували по Радянському Союзі, побували за кордоном. Результати роботи висвітлювалися в «Дзержинці» - органі партійної, профспілкової, комсомольської організації та правління колгоспу імені Дзержинського.

       І хоча незмірно тяжкою була робота, жінки не ремствували на свою долю. Уміли і працювати, і відпочити. Традиційними в господарстві було проведення демонстрацій у свята 1 травня і 7 листопада. Кращі колони нагороджувалися цінними подарунками. Серед переможців неодноразово був і колектив працівників МТФ №1. Сьогодні це ціле тваринницьке містечко, де створюються достойні умови праці для трудівників.

         Чоловікам-тишанам пощастило в тому, що зовсім поряд із тваринницькими фермами, через дорогу, в 1970 році почали будувати приміщення для тракторної бригади №1, зерносклад, який стояв на території, в 1975р. зруйнували. У різний час тут трудилися Сердюк П.П. – завідуючий мехмайстернею, Коломоєць І.П. – помічник бригадира, а згодом і бригадир, Павлюк М.І. – бригадир; в автогараж   пішли працювати Юрченко В., Марченко І., Терещенко О., Коломоєць В. Усі були при ділі, працювали, зміцнюючи колгосп і дбаючи про власний добробут. Бо саме на таких трударях і тримається земля українська. А в Тихому кожна сім’я – це історія. Так, глава сім’ї Коломоєць Іван Максимович пропрацював дояром на МТФ №1 48років, його дружина Марія Андріївна доїла корів 30 років. Старша їх донька Валентина після одруження живе в с.Коломійці, але теж працює на МТФ уже 22роки, середній син Володимир живе у новозбудованому будинку недалеко від батьків, має вже 20 років трудового стажу, а молодший син Іван теж тваринник, у господарстві він уже 10 років.

       Сьогодні в селі налічується 49 будинків, у деяких із них проживають літні дідусі й бабусі, діти яких залишили батьківську домівку з різних причин; у новозведених оселях мешкають молоді сім’ї, котрі продовжують справи й традиції своїх предків, це: Голуб, Барвіненко, Коломоєць, Горбунко, Гапон, Северин….

       Усього ж у Тихому живе 117 чоловік, із них: пенсіонерів – 39, працюючих -29, непрацюючих (віком до 55р.) – 14, дітей шкільного віку – 20, дошкільного – 5, у вищих і середніх навчальних закладах здобувають освіту – 7. Знайшли свою долю в цьому мальовничому селі і «городяни»: Северин Ірина, Ковальчук Надія, Коломоєць Людмила, які влилися в сім’ю тишан, трудяться на цій землі.

       Хочеться вірити, що село житиме і процвітатиме, бо земля щедро платить тим, хто любить на ній трудитися.

         Серед степів – село моє чудове,

    Тут на світанні запахи медові.

         Теплом долонь ти землю обійми,

         Бо в цьому краї виростали ми.

 

Люди працьовиті-гордість села

 

Доярки МТФ№1 Северин Тетяна Семенівна і Швацька

Марія Андріївна

 

Галина Сергіївна Голуб протягом довгого періоду трудилася

на МТФ№1

 

Сердюк Павло Павлович –колишній завідуючий механічною майстернею ,а згодом бригадир тракторної бригади

 

Павлюк Микола Іванович теж очолював тракторну

бригаду№1

 

Павлюк Олександра Іванівна – кухар ресторану

 

Северин Сергій Борисович – директор племзаводу по

вирощуванню ВРХ

 

Северин Наталія Іванівна – вчителька Коломійцівської СЗШ

Наймолодший мешканець села

Заїка Ян Володимирович,

народився в серпні 2006 року

( з мамою Надією Петрівною ).

 

   Мої Коломійці, де народилась і зростала,

   Де вперше чула пісню солов’я,

   Де мати у колисці колисала

   І першу материнську пісню чула я

   Я тут навчилась вірити і жити

   І відчувати подих твій земля

   Тут вперше довелося полюбити

   Мені річки, степи, луги, поля

   Тут все моє, бо все тут найрідніше

   Бо серед цього все моє життя

   Коломійці мої…

   Тобто наймиліша, найкраща українська тут земля

 

 

Ще з давніх часів місцевість, де розташовано наше село Коломійці , була освоєна кочовими племенами скіфів, половців, печенігів та іншими кочовими кочовими народами. Про це вони залишили згадку у вигляді степових курганів, які ми тепер називаємо козацькими могилами. Підтвердженням цього є такий факт. На початку 60-рр. ХХ ст. при побудові ставка на балці Злодійка було розкопано одну з могил. Експерти, що приїздили з міста Дніпропетровська (Дніпропетровський історичний музей) встановили, що це поховання не слов’янське. Знайдено було більше 10 людських скелетів, які лежали вряд. Але історичної цінності вони не мали і їх було вгорнуто в греблю майбутнього ставка.

На схід від селища Покровського в долині річки Вовчої між двома кряжами знаходиться село Коломійці. Воно розтяглося з сходу на захід, від балки Злодійка до недавно сипучих пісків на заході (зараз ці піски засаджені лісом) і далі до Каменуватого броду Лізки. Найближча залізнична станція Мечетна Південної залізниці знаходиться на відстані 19 км. З районними і обласними адміністративними центрами село з’єднане асфальтованою дорогою. Понад селом протікає річка Вовча, а навколо села простягаються поля, балки, посадки. Клімат континентальний. В середньому за рік випадає 400-430 мм опадів. Температура повітря коливається в усі пори року.

Північно-східна сторона називається Калона. Цю назву вона одержала тому що там біля балки і в балці Злодійці виходе на поверхню землі дике каміння, як колони, а західна сторона називається Піски, бо одразу за селом знаходяться великі піски.

Вулиця Леніна – головна вулиця села – простягається паралельно річки Вовчої. На ній розміщено адміністративні споруди та споруди громадського призначення: офіс ТОВ «Обрій», фельдшерський пункт, церква, Будинок культури, ресторан «Перлина». Дані споруди прикрашають центр села. А паралельно вулиці Леніна, вище над річкою, розміщена вулиця Вишнева. Перпендикулярно їм йде невеличка вуличка – Шкільна, яка веде в село від траси Запоріжжя-Донецьк. Найперша споруда, яка її розпочинає є школа. А ще перетинають вулиці Леніна та Вишневу багато провулків: Мостовий, Токовий, Глухий, Тихий. На північному сході села розміщена вулиця Молодіжна, а ще далі – провулок П’ятихатки. В західній частині Коломийців знаходиться провулок Транспортний, вулиця Шевченка і Піщана.

Найбільшим скарбом села є його жителі – трудівники агрофірми «Обрій», службовці. На території села проживають люди різних етносів: росіяни, вірмени, молдавани, осетини, татари, українці. Кількість населення постійно змінюється. Так, наприклад, у 2004 р. на території нашого мікрорайону проживало 1128 чоловік, у 2005 р. – 1148, у 2006 р. - 1118.   Цьому сприяють і переселення мешканців села в ін. райони та області України, а також вища, порівняно з народжуваністю, смертність.(див. додаток)

   Біля села зі сходу на лівім березі річки - пам’ятка природи «козирок» - це вихід плоского гранітного каменю у вигляді козиря кашкету над водою. Це було одне з улюблених місць на річці. Де любили купатись діти. Цей виступ слугував частково трампліном, звідки дітлахи плигали у воду. Поряд з цим козирком знаходяться скелі «Чапля», які стоять рівною стіною, висотою біля 20 метрів (з продовгуватими тріщинами з гори до низу). Одна з цих колон каменю нагадує птаху чаплю – звідки і назва «Чапля».

На заході села знаходилась балка, яка мала назву «Сороківська». Ця балка після заліснення та проведення інших меліоративних робіт зменшилася, перетворилася в добре залужений ярок; біля неї через річку був брід.

Ще в селі є балка, яка мала назву Голубівська. Навпроти Коломійці, на лівобережній стороні річки Вовчої, там, де зараз знаходиться сучасний свинокомплекс ТОВ «Обрій», знаходився хутірець Глазунова. Він лежав біля балки,яку по першому поселенцю назвали «Глазуновою».

А ще далі на захід від села, за течією річки біля балки Каменуватої, що знаходиться на лівобережжі, були Ципляківські скельки, які знаходилися над водою і у воді. Потім ці скельки були зірвані. Каміння пішло на будівництво, а деякі залишилися в річці. На цьому місці по кам’яному руслі річки був також брід Ципляківський.

Коли і ким було засновано наше село?

По переказах старожилів село було засноване після завоювання Росією Криму. Після знищення російськими військами Запорізької Січі, цариця Катерина ІІ почала заселяти лівобережжя Дніпра. Заселяли його колишні козаки. А також переселенці з Слобідської України. Права сторона була заселена людьми. Яких віднесли до державних селян. Землі лівобережжя річки Вовчої були роздані поміщикам, в основному військовим офіцерам, які пішли у відставку, а також козацькій старшині.

По переказах одним з перших, хто облюбував цю місцевість і поселився на цих землях, був чоловік на ім’я Коломієць. В честь першого поселенця і новозасноване село назвали «Коломийцями».

Якщо судити по найпопулярніших прізвищах у селі, то разом з Коломойцями в одному ряду з ними стоять прізвища Голубів (до 70 чоловік), потім Терещенко, Артеменок, Вакуленок. З часом у селі поселяються люди з новими прізвищами, які мають різну етимологію. Багато прізвищ були утворені від імен. Наприклад: Гавриленко, Миколаєнко, Моїсеєнко, Борисюк, Романко, Остапчук, Саввін, Александров та ін. Такі як Паришкура, Колісник, Ковальчук, Кушніренко, Різченко, Скляр, Швацький, Стельмаш, Стрільців, Шинкаренко утворились від постійного заняття чи ремесла, можливо, першого носія даного прізвища. А індивідуальні ознаки першого носія прізвища знайшли відображення в таких сучасних як: Мовчан, Бурчак, Заїка, Пишненко, Криворученко та ін. Прізвищами рослинного і тваринного походження є прізвища Голуб, Лисиця, Кот, Птиця, Барвінко, Барвіненко та ін.

Точної дати заснування села невідоме, але за архівними даними вже на 1 червня 1785р. в селі Коломийці проживало 46 жителів.(Підстава: архівні дані м. Санкт-Петербург, бібліотека ім.. Салтикова-Щедріна).

По згадках старожилів ще до революції довгий час старостою села був чоловік на прізвище Сорока. В селі було 5 вітряків. Чотири стояло на північній околиці села на кряжі біля сучасної дороги, яка іде від траси Запоріжжя – Донецьк, а один вітряк -   на західній околиці села біля сучасного лісу на місці тракторної бригади.

Коломийці було тихим степовим українським селом, в якому вирощували хліб і худобу. На землю була приватна власність, а суспільна община села – селяни. Як і скрізь, в селі жили як багаті, так і бідні люди.

 

Етапи історичного розвитку Коломийців

Історія села з часів заснування до 1941р.

     Коли відбулася Жовтнева революція у Петрограді, то в селі ніяких революційних подій не відбулося. Радянська влада в селі була встановлена в 1919р. Першим головою сільради був Пилипенко Охрім Семенович.

     В роки громадянської війни, як і в інших містах, жителі воювали на стороні білих і червоних. Зокрема Терещенко Іван Гаврилович воював в Таращанському полку, яким командував Падалка, а деякі були в загонах батька Махна.

     В 1918-1923рр. в хуторі Коломийці не було ніякої власті. Десяцький   Васильченко Григорій Васильович виконував усі зобов’язання , які були в той період. Називали його Грицько Сорока. І при рев. комітеті він виконував свої обов’язки , і при німцях, і коли німці пішли. В 1918р. в листопаді виникло запитання: як буде далі? хто хазяїн хутора? Був наказ із Покровського ревкому організувати в кожнім селі чи хуторі свою самоохорону. Вказівок було дуже мало; не знали який порядок, що повинна охороняти, кого охороняти. Самоохорона села організовувалась без всяких заставлянь та агітацій. До неї увійшли молоді люди і середнього віку, середняки і багаті. Обов’язки старшого залюбки взяв на себе Кіт Антон Семенович. В той період він і являвся хазяїном хутора. Як же звертатися до командира? Слово товариш не було ще у вжитку, пан отаман також, от і назвали Батьком. Ця назва походила від батька Махна, бо він уже був під боком.

     Цей загін самоохорони із 38 чоловік існував до лютого 1919р., а в кінці лютого 1919р. його визвали в село Покровське для відправки на фронт.

     В 1920р. в селі Покровському стояли Інтернаціональна кав бригада, яка боролася з бандитизмом. Із села Коломийці було взято двох заложників і перед жителями села була поставлена умова: або вони приносять зброю, яка в них є, або ж їхні односельці будуть розстріляні. Перед односельцями виступили і ці два заложники. Деяка кількість зброї була здана.

     На 1925р. із книги «Описание населенных мест Александровского уезда» ми взнаємо, що в селі мається 188 садиб, в яких проживає 1191 чоловік.

     Коломийчани активну участь у становленні Радянської влади, воювали на фронтах громадянської війни. Загиблі поховані за сучасною будівлею контори ТОВ «Обрій»

       1921р. – голод. Виручала річка і жили травою – козельці, квасці та інші трави. Були випадки голодної смерті. В селі і поза селом не всім жителям вистачало землі.

       На початку 20-х років Радянська влада почала наділяти землею малоземельних селян. Жителі села Коломийці почали переселятися на нові землі Єгорівської і Миколаївської сільських рад. Так було засноване село Надеждіно (згодом воно об’єдналося з Єгорівкою і називається тепер Єгорівка). Заснували також нові села Тихе, Ново-Коломийці, Солом’яне, Ягідна, а також коломийчани доселилися до сіл Чорнозем, Каминувате.

      В 1923р. в Коломийцях виникає комітет незаможних селян (КНС), який приймав активну участь у хлібозаготівлі, надав допомогу сім’ям червоноармійців, інвалідам, дітям-сиротам, вдовам. Головою був Мокієнко Павло Сисойович.

       Починаючи з 1927р. все більше і більше розглядалося питання про колективізацію. В 1928р. було створене перше товариство спільного обробітку землі, головою якого став Голуб Дмитро Омелянович.

       1929р. – розпочато організацію колгоспу. Щодня збори, агітація. Але все нове багатьма не сприймається. Багато говорили про колективізацію коломийчанським жінкам, та вони не тільки не вірили, але й слухати не хотіли, ще й інших з пантелику збивали. Думали, що в колгоспі у них відберуть дітей, що жити будуть у бараках. Врешті жінки не витримали, зібралися і гуртом поїхали в комуну «Маяк» (в с.Покровському), щоб побачити все на власні очі. Перед ними постали затишні добротні будівлі, комунарське господарство. Розмовляли з комунарками, і ні жодна з них не поскаржилась на життя. Окрім гарних вражень нічого іншого молодиці не привезли в Коломийці.

     В 1930р. на загальних зборах був організований колгосп. Новостроєну артіль назвали іменем Чубаря. В колгосп входило 217 господарів. В цей час проводиться компанія по розкуркуленню. Багато з тих, хто попав під розкуркулення, втекли з села, покинувши все. Вступаючи в колгосп добровільно, люди здавали своїх коней, корів та іншу живність. Худобу, птицю звозили на територію розкуркулених дворів. У новоутвореному колгоспі були: коні, корови, воли, свині, вівці, кури. Практикували посів зернових. Першим головою колгоспу був Миколаєнко Лука Данилович, потім Голуб Дмитро Омелянович, Мокієнко Герасим Гнатович, Коломоєць Іван Федорович.

     Але селяни були не зацікавлені в колективній праці, яка не оплачувалася: вони працювали за палички, тобто вихід на роботу реєстрували, а не оплачували. Крім того селяни обробляли землю тими ж методами і знаряддями, які залишилися в спадщину від минулого. Це, а також нехтування вимогами агрономії, привело до неухильного зниження врожаїв. Хлібоздача державі виконувалась з великою напругою. Практично почалася викачка хліба із сіл. Починається пошук захованого селянами хліба, до якого залучаються навіть вчителі та учні. Ось що згадує жителька с.Коломийці Губенко Олександра Юхимівна: «В 1933році я була школяркою. Моя сім’я була не мала. Приходилось туго. Великих втрат моя сім’я не зазнала, всі були живі, але діти пухли з голоду. В школі нам видавали солоденькі чаї. Це багатьом допомагало. Люди їли цвіт акації, багатьох рятувала земляна груша – ріпа, яка копалася весною. Ми, діти, збирали яблука кислиці. Робітники колгоспу ловили рибу, яку роздавали людям, сіяли магар, кукурудзу. Нас, школярів, заставляли теж збирати хліб, хлопчики лазили по горищах, щоб знайти захований харч. Знайдуть було квасолю у горщику і забирають. А їм дівчата мазали дьогтем стіни, ворота «Ганьба злісним не здавачам хліба державі». Скільки проклять вислухали. В будинку директора школи не раз били вікна. Одного разу пам’ятаю , я ішла з школи через кладовище і бачила мертву людину, яка померла з голоду».

     І знову в голодний 33-й рік людей виручала річка і трава. Весною в річці ловили рибу і ракушки, а в полі і на луках збирали трави.

     1934р. – одного дня було зібрано збори колгоспів. На них було оголошено, що Чубар Влас є ворогом народу, і колгосп перейменували в ім.Горького до війни. Колгосп мав у своїй власності ферму з саману і цегли, вівчарик, конюшню, воловник, город, на якому вирощувались практично всі овочі, баштани. Крім того колгосп розводив шовкопрядів. В колгоспі була мельниця, кузня, столярня. В другій половині 30-хрр. Колгосп купив грузовий автомобіль – полуторку, в ці ж роки були організовані МТС, які за плату допомагали колгоспникам орати землю і збирати врожай. Був побудований клуб, який вважали одним із кращих в районі. (Він знаходився там, де зараз розташований фельдшерський пункт). В західній частині клубу знаходилась контора колгоспу. В клубі ставили п’єси , проводились танці. Час від часу в село привозили кіно. Спочатку фільми були німими, а потім звукові.

     До війни також в селі був дитячий садок, який працював цілодобово, а також бібліотека.

     В 1923р. початкову школу села було реорганізовано в семирічку. До Великої Жовтневої Соціалістичної революції з населення Коломийців мали початкову освіту лише близько 10% населення. Після встановлення радянської влади було введено обов’язкове початкове та семирічне навчання. В селі працювала школа для дітей шкільного віку і ліквідації по неписьменності для дорослого населення.

     На початку 30-хрр. Відкривається магазин, а вже перед війною приймальний пункт кооперації.

     З кожним роком добробут людей покращується. Так, за спогадами старожилів, сім’я на трудодень отримувала близько 2-х карбованців і 4кг хліба, 12 гарб соломи, 10-15 рядків кукурудзи для корови, по 5-6 рядків бадилля соняшника для опалювання хати. Крім того виготовляли з кізяка корів так званий кирпи. Сушили його і опалювали хату.

       Досягнення в колгоспі перед війною було на багато кращим, ніж на початку створення господарств. За хорошу роботу колгоспників преміювали, наприклад, поросям, давали відрізи матерії, посилали на концерти в м.Дніпропетровськ.  

Коломийці у роки Другої Світової війни та післявоєнний період.

Розбудова села.

     Мирну працю людей було порушено нападом німецько-фашистської Німеччини на радянський союз. Звістка ця приголомшила коломийчан. Були послані посильні по селі і села, які згукували людей на термінові збори до клубу. Там було поставлено трибуну. Голова сільради Булок Мирон Павлович оголосив, що почалася війна. На той час головою колгоспу був Коломоєць Іван Федорович.

   Почалася мобілізація всіх, хто підлягав службі в армії, і відправка їх до місць формувань військових частин. Мобілізували автомашину, коней, бичків і зброю для потреб армії. Залишалися в селі старики, жінки, діти, які замінили чоловіків, які пішли на війну. Вони доглядали за посівами, тваринами та проводили заготівлю продуктів для постачання фронту. Проводили підготовку грунту для осінньої сівби, бо думали, що війна скоро закінчиться. Але фронт наближався. У липні 1941р. в Покровський район прибув штаб Південно-Західного фронту під командуванням генерала Тюленева з усіма його службами. Військові з’єднання розмістилися буквально в усіх населених пунктах району. Зокрема штаб начальника тилу фронту генерала Смирнова знаходився у селі Коломийці. Він був розташований у сільській школі. Зараз будівлі цієї школи не існує. Крім цього в цілях конспірації села Покровське і Коломийці у сводках значились як міста Покровське і Коломийці.

     Населення села приймало активну участь у будівництві укріплень, рили протитанкові рови, окопи в районі с.Новомиколаївка і с.Катеринівка. Але ворог наближався і була команда на евакуацію худоби (корови, вівці) колгоспу. Її гнали в тил такі жителі села: Голуб Варивон, Коломоєць Микола, Безрідній Яків, Миленко Мина, Безрідній Павло. Але на річці Кальміус попали в оточення до німців. Німці скотину забрали, дали по справці і відпустили людей додому.

     Під час відступу наших військ, в с.Коломийці під керівництвом людей, які служили в загороджувальних загонах, роздавалися товари з магазинів: сіль, плити, дверчата до плити, багато маленьких люстерок та інші товари.

     На території колгоспу і в дворі Голуба Миколи Федоровича (в садку, в зарослях)   зупинилася тракторна бригада. В цій бригаді було 5-6 комбайнів прицепних і тракторів із Широківського чи Криворізького районів з повними бункерами пшениці. Їх бомбили, кидали листівки з літака, щоб вони далеко не їхали, бо вони уже в оточенні, в цих листівках призивалось залишити техніку і йти додому, що вони і зробили , перед цим вивівши техніку із ладу. В цих листівках було закликано бити комуністів і жидів.

     У жовтні місяці 1941 року село було окуповане фашистами. Першими в село в’їхали на мотоциклах італійські вояки і почали ганятися за курми на мотоциклах. Всі люди кричали: «Ховайте курей». На другий день населення села пожалілось німецьким офіцерам на цих мародерів. Грабежі припинилися. В селі організувалась нова влада. Вона була представленою старостою, посадником і поліцаєм. При німцях старостою села був Заїка. Відношення нової влади до людей було строге.

   Коли поліцай впіймав підлітків, які крали яблука в саду колгоспу, до речі під час окупації колгосп не був розпущений, то дав льотку і заставив бити до крові одне одного. На баштані поставили шибеницю і сторож став не потрібен.

   Німці наклали налоги на населення села трошки менше чим при Радянській владі: 120л молока на рік, 80кг м’яса і кожну з тварин. Урожай, який був вирощений, німці приїздили обозами і забирали. Селянам залишали мізерний пайок на прожиття

     При німецько-фашистських окупантах у селі було відкрито церкву.

     У 1942році почали забирати молодь до Німеччини на примусові роботи. Брали 1923-1926 року народження. Вивозили молодь під охороною поліцаїв і солдатів.

     У вересні 1943р. с.Коломийці було звільнено від фашистів.

   Почався відбудовчий період. Ще гриміли бої, а селяни приступили до відбудови господарства. І знову на передньому плані стояли старики, жінки, підлітки. Для обробки землі не хватало техніки, коней, волів. Часто селяни запрягали своїх коней і ними орали і волочили землю.

   Згодом в село прийшла довгождана звістка, що війна закінчилась. Перемога. Були радість і сльози. Радість за Перемогу, а сльози за тих, хто не повернувся з війни. З фронтів не вернулося 181 чоловік. Село Коломийці має гордитися своїми односельцями, яким за героїчні подвиги у війні було присвоєно високі нагороди:

Золоті Зірки Героїв Радянського Союзу: Щербину В.І. і Голуб І.П.

     Після війни була велика нехватка людей на відбудові народного господарства. Тому сільської молоді були запроваджені набори. Часто брали молодь   не за згодою, а примусово в училище у ФЗУ. За згадкою одного старожила було це так. Голова сільради мав пістолет, клав перед собою на стіл і за допомогою погроз і зброї агітував молодь, яка заходила до нього в кабінет, іти навчатися у ФЗУ. Молодь грузили на підводи, відправляли на залізнодорожну станцію і везли в місто навчатись. В училищах було холодно, голодно. Деякі не витримували, тікали додому. Одна з дівчат, до того ж комсомолка, яка була направлена у ФЗУ міста Кривого Рогу, втекла з нього додому. Її відшукали, судили і дали 6 років тюрми.

     Важкі повоєнні роки.

     Закінчувався 1946рік, починався 1947. Знову голод у селі. Мерли старі і діти. В селі була спеціальна команда хлопців для поховання померлих. За це їм давали пайок. Хто виходив на роботу в поле, тим варили болтушку і давали по черпаку.

     Із спогадів Насті Коломоєць: «Тяжкі були роки. Голод. Чотири синочки віддала в лікарню, бо там краще годували, так там один і помер. А я готувала затірку і їла по 1 ложці. Дуже важко було. І знову весна, і знову виживали, хто як міг. Знову виручала річка і степ. Їли ракушки і трави, ловили і їли ховрахів».

     На той час ховрахів розплодилося дуже багато і вони наносили значну шкоду господарству, знищуючи велику кількість урожаю зернових. Активну участь у їх знищенні приймали школярі. В Покровському пункті заготживсировини приймали шкірки цих звірів, за які можна було отримати різні товари: борошно, цукор, рис, галоші, сіль, мило та ін.

     Після постанови Уряду СРСР про заліснення пісків України, в 1940р. в західній частині за селом розпочалося засадження лісу. Цей ліс розташований у куті, що його річка Вовча утворює на південному боці, так званої Покровської підкови. На захід від Коломийців на правому березі Вовчої природа за багато віків утворило велику пісчану заплаву, північну частину якої було відведено під заліснення сосною. У 1949р. першу ділянку соснового лісу заклав Голуб Михайло з синами. Цю добру справу він робив за допомогою учнів та вчителів Коломийцівської середньої школи. Нині Коломийцівський ліс займає 418га. З них 220га сосни. Ще до війни в 30-ті роки проводилась велика робота по насадженню лісосмуг, які захищали поле від суховіїв. Вони збереглися і до нашого часу, хоч деякі з них мають жалюгідний вигляд, перетворилися у звалища сміття. Починаючи з 60-х років у районі проводиться насадження протиерозійних лісосмуг на схилах балок і ярів, на берегах річок. У колгоспі ім.Дзержинського ці заходи проводились під керівництвом агронома господарства Л.М.Кістріна.

     З 1951р. розпочинається будівництво нового корівника на 100 голів і такого ж свинарника. З кожним роком ширше розгортаються роботи по створенню умов для більшого зростання громадської худоби та розвитку колгоспу. Біля молочно-тваринницьких ферм споруджується електростанція, яка дає електрику для освітлення приміщень, а також для приведення в дію електродоїльних апаратів.

     1959р. – проходе укрупнення та ліквідація сільських рад області. Коломийцівську і Олександрівську с/р об’єднали в одну Олександрівську з центром у с.Олександрівка. На початку 1959р. господарства ім.Горького, ім.Молотова і ім.Дзержинського об’єдналися в одне господарство під назвою ім.Дзержинського.

     В ці роки активніше почала працювати школа. Силами учнів Коломийцівської семирічки був збудований крільчатник. В розведенні кролів учням допомагали колгоспний зоотехнік М.Н.Калініченко. Також в цей час учні 5-6 класів та гурток юннатів активно включалися у всесоюзний конкурс юних садоводів. Першим об’єктом своєї роботи юні садоводи обрали садибу своєї школи. За короткий час вони посадили на ній саджанці шовковиці, щоб використати її лист для годівлі шовкопрядів, саджанці тополі, дуба та ін. Своїми силами учні заклали 1,4га шкільного фруктового саду.

   У 1959р. розпочинається будівництво восьмирічної школи. В 1967 році було відкрито Будинок культури, є також простора контора колгоспу. Майже всі хати перебудовано на нові. З’являється електропобутова техніка: телевізори, холодильники. Першим велосипедом у селі володів Нечитайло М.А., першим мотоциклом – Голуб Валентин, першим автомобілем – Само хліб В.К.

     У селі виросло два великих двоповерхових будинки. На початку 80-х рр. дороги села були асфальтовані.

     У 1985р. колгосп ім.Дзержинського наполегливо готується до проведення районної конференції по благоустрою і забудові населених пунктів. Обабіч асфальтованої дороги, що веде в центральну садибу с.Коломийці, висаджуються саджанці каштанів, при в’їзді в село виділяється білокам’яна новобудова – двоповерхова школа. На багатьох вулицях зводяться нові добротні будинки для колгоспників. Будівельники колгоспу будують сільський меморіальний комплекс на честь загиблих. Реконструйовано сільський фельдшерсько-акушерський пункт. В селі прокладено водогін, а згодом в 90-х роках відведено газопровід.

Сьогодення рідного села

     В квітні 2000р. на базі земель колективного господарства ім.Дзержинського створена агрофірма «Обрій». В дане господарство входе три населених пункти: Коломийці, Тихе, Олексіївка. Центральна садиба агрофірми знаходиться в селі Коломийці.

     Основним напрямком господарської діяльності агрофірми є виробництво м’яса свинини, молока, вирощування і продаж племінного молодняка свиней і крупної рогатої худоби.

     За ТОВ «Обрій» закріплено 5554га сільськогосподарських угідь, в т.ч. 4896 га пашні.

     Для більш раціонального використання трудових і матеріальних ресурсів в агрофірмі заснована внутрішньогосподарська спеціалізація, створено 3 бригади спецпризначення. Так, в с.Тихе розміщена племінна ферма крупної рогатої худоби, а також парк механізації. Племінний завод по вирощуванню свиней крупно білої породи знаходиться в селі Коломийці. Є тракторна бригада, авто гараж, ковбасно-переробний цех, кладова.

 

ІІІ. Покровщина – степовий край. Тому основою економічного розвитку було, є і буде сільськогосподарське виробництво. Тож одним із найважливіших завдань в усі періоди розвитку було підвищення ефективності аграрного сектора економіки. І, треба сказати, коломійчани у своєму регіоні ніколи не пасли задніх. Надбання, набуті попередніми поколіннями у розвитку аграрного сектора не розгубили, бо любов до землі, до рідного краю, уміння розумно вести господарство передавалося з покоління в покоління.

 

 

 

 

   ТВАРИННИЦТВО. 

ПЛЕМЗАВОД.   ПЛЕМФЕРМА.

 

 

     З початку реформування   аграрного сектора економіки   в нашій   країні

пройшло сім років.   Зараз навіть з   високих трибун заявляють   про те, що

для села і   селян реформування, окрім   руйнації, нічого не   принесло.

За офіційними даними   лише у нашому   районі поголів”я великої   рогатої худоби за цей   період скоротилося на 2,2 тисячі голів, але   лише завдяки нарощуванню   поголів”я у двох   товариствах   - ТОВ „Відродження” та „Обрій” збереглося. Виробництво молока з 2000 року зменшилося на 12,2 тисячі тонн, м”яса- на 714   тонн. Перестали займатися у   районі вівчар-

ством, птахівництвом.

 

     На той час   всі сільгоспвиробники   були   поставлені в однакові умови.

І змогли вистояти лише   ті сільгоспгосподарські формування, які очолюва-

ли сильні лідери, справжні   господарники. Зараз   можна з впевненістю

сказати, що в цьому   плані трудівникам ТОВ „Обрій”   просто пощастило.